Співвідношення понять “спотворення інформації”, “неправда”, “обман”

Співвідношення понять “спотворення інформації”, “неправда”, “обман”

Басюк О.В.

Співвідношення понять “спотворення інформації”, “неправда”, “обман”

 

Взаємодія з оточенням вимагає від людини певного підлаштування. Успішність інтеракцій значною мірою залежить від уміння встановлювати та підтримувати контакт, що передбачає здатність подавати інформацію про себе та актуальний стан речей таким чином, щоб створити якомога краще враження, здобути прихильність і прийняття. За таких обставин, керуючись метою закріпити позитивні враження та емоційні зв’язки, людина може більшою чи меншою мірою викривляти дійсність, наближаючи образ себе, що складається в партнера по спілкуванню, до ідеалу.

Серед науковців, що вивчають такий феномен, спостерігаємо розбіжності в термінології залежно від акцентів у дослідженні явища [5; 7; 10; 16; 17]. Терміном «неправда» зазвичай позначають вербальні прояви відхилення від істини [2; 8; 10; 12]. На наш погляд, при розгляді словесних, усних випадків передачі хибної інформації точнішим буде формулювання «вербальна неправда».

У визначенні обману як проблеми міжособової комунікації підкреслюють свідомий намір (найчастіше корисливий) дезінформувати партнера по спілкуванню та спосіб подачі інформації [4; 5; 13]. На відміну від вербальної неправди, обман може відбуватися за допомогою жесту, учинку, руху тощо без словесного супроводу [4; 13; 18]. Підставою для розгляду обману окремо від неправди є те, що виконавець може не передавати хибних даних, тобто використовувати правду, однак подавати її не повністю, що дає змогу ввести в оману партнера по комунікації.

Цілеспрямовану передачу інформації, що не відповідає дійсності, позначають терміном «брехня» (англ. «lie»; рос. «ложь») [5; 6; 10; 16]. Однак, в українській мові цей термін має більш художнє забарвлення і трапляється переважно в літературних творах та розмовній мові. Тому, на наш погляд, на позначення свідомого, навмисного викривлення дійсності доречно застосовувати термін «неправда».

Варто зазначити, що дехто з дослідників, зокрема П. Екман, не розмежовує поняття дезінформації на окремі категорії, акцентуючи увагу не на визначенні, а на функціях. Слова обман і неправда вчений розглядає як синоніми [16]. На наш погляд, різниця понять очевидна і має бути врахована в контексті конкретних комунікативних ситуацій. Однак при вивченні схильності викривляти дійсність керуючись мотивацією схвалення названі поняття можна трактувати як синонімічні та розглядати їх як складові або форми прояву схильності загалом. Тому вважаємо за доцільне введення збірного поняття «спотворення інформації» на позначення всіх проявів викривлення дійсності під час спілкування з оточенням із метою здобуття соціального схвалення.

Як свідчить критичний аналіз наявних публікацій, явище спотворення інформації в процесі міжособової взаємодії можна трактувати по-різному. Учені, які досліджують цей феномен, не мають єдиної спільної думки.

Визначення неправди вченими пострадянського простору часто містять натяки на морально осудний характер дій того, хто обманює [6]. Спотворення інформації розглядають насамперед як категорію моральної свідомості людини, тому таке розуміння неправди можна назвати суб’єктивно-моральним. Разом із тим поза увагою залишається особистість рецепієнта – того, на кого спрямовано дію хибних повідомлень.

Визнаючи існування явища спотворення інформації як соціально-психологічного феномена, деякі дослідники розглядають його як закорінене в людській поведінці руйнівне для соціальних контактів явище [13]. Найчастіше тут мають на увазі ситуації спотворення інформації, що є слабкомотивованими соціальними вимогами. Однак, використання неправди в міжособовій взаємодії потребує глибшого розгляду з огляду на неоднозначність і багатогранність. Тому, на наш погляд, значення транслювання хибної інформації в соціальній комунікації має бути розглянуте як двоспрямоване: в одних випадках воно є деструктивним чинником, у других – навпаки, спрямоване на благо інших.

За В. Знаковим, неправдою зазвичай називають навмисну передачу відомостей, що не відповідають дійсності. Суть явища завжди полягає в тому, що людина вірить або думає одне, а під час спілкування висловлює інше [5, с. 12]. Тут підкреслюється саме свідомий намір викривити дійсність, передати хибні дані для досягнення власної мети.

П. Екман визначає неправду як дію, якою людина вводить в оману іншу, роблячи це навмисно, без попереднього повідомлення про свої наміри і без чітко вираженого прохання з боку жертви не розкривати правди [16, с. 13]. Такий погляд підкреслює брак нормативної підтримки використання неправди, її деструктивний вплив на стосунки та потенційну загрозу для об’єкта впливу.

І. Шкуратова та Є. Крикало розглядають неправду як засіб самопрезентації особистості. Буденне спотворення інформації автори розуміють як прийом, до якого вдається людина для створення й підтримки позитивного образу себе в інших під час виконання певної соціальної ролі. Не випадково ж необхідність у неправді найчастіше виникає в людини тоді, коли її поведінка розходиться із соціальними очікуваннями стосовно виконання нею соціальної ролі [1; 15, с. 337]. На наш погляд, загострена в підлітковому віці, ця потреба трансформується і виявляється в юності у зв’язку з процесами становлення особистості, ідентифікації та самоствердження.

Підтримуючи теорію функціональних систем П. Анохіна, Є. Ісайчев, С. Ісайчев, А. Насонов і О. Черноризов розглядають обман і неправду як специфічну функціональну систему, що формується в процесі індивідуального розвитку кожної людини в різні вікові періоди на різноманітній генотипічній та психофізіологічній основі [8, с. 72]. Такий підхід є досить оригінальним серед наявних поглядів на природу неправди і виявляє перспективний напрям розвитку досліджень цього феномена.

Розглядаючи спотворення інформації як учинок, В. Гавричко стверджує, що неправдивий учинок є соціальним за своїм змістом та спрямований на навмисне викривлення дійсності, при цьому фактор несвідомого та ненавмисного викривлення інформації можна розглядати як вияв певних припущень, творчих пошуків. Фактором, що ускладнює процес осмислення значення цього феномена та його тлумачення, є різні соціально-психологічні оцінки висловлення неправди як учинку [2, с. 113–114]. Цікавим у такому погляді є те, що як негативний фактор передачі хибних даних виділено саме свідомий намір. При цьому спотворення інформації без наявності відповідного наміру, навпаки, уважається за позитивний прояв, оскільки є свідченням творчих пошуків, роздумів.

Н. Крогіус виділяє такі особливості неправди: неправда є явищем соціальним та існує лише в системі «людина-людина»; неправда принципово відрізняється від хибних суджень і помилок сприймання, оскільки містить у своїй основі усвідомлення суб’єктом неправильності висловлюваних ним положень; неправда є не самоціллю, а засобом певного впливу на інших людей із метою створити в них бажані оціночні ставлення й судження та переконати їх діяти в певному напрямі [9, с. 107]. Такий погляд на проблему спотворення інформації підкреслює егоїстичність намірів суб’єкта, що вдається до викривлення дійсності, та наголошує на соціальному підґрунті схильності до спотворення інформації.

Слід ще раз зауважити, що з погляду деяких психологів поняття «неправда», «вербальна неправда», «обман» мають відмінний зміст, хоча в повсякденному житті люди часто використовують ці слова як синоніми. Так, за Ю. Холодним, вербальна неправда – це свідоме викривлення відомої суб’єктові істини: вона являє собою усвідомлений продукт мовної діяльності суб’єкта, що має на меті ввести в оману співрозмовника [14, с. 81–88].

Багато дослідників уважає обман за більш широку категорію, порівняно з неправдою і вербальною неправдою [10; 11]. При цьому, думки вчених у питанні про основну характеристику, за якою можна класифікувати таке явище, як обман, розходяться.

За Л. Коулманом, обман – це фальшива комунікація, що має на меті отримання вигоди комунікатором [19, c. 48]. Таке визначення варте уваги, однак воно досить широке і класифікує безліч актів як обманні. Визначення Коулмана є спірним і суперечливим, оскільки воно означає, що підсвідоме і помилкове дезінформування інших повинно також класифікуватися як обман.

Для багатьох дослідників у визначенні обману центральним питанням є те, що це навмисний акт [4; 6; 10]. Б. Де Пауло та Р. Розенталь визначають обман як акт, що має на меті виробити в іншої особи переконання або розуміння, яке, на думку дезінформатора, є хибним. Для роз’яснення вчені наводять приклад із психічно хворим чоловіком, який називає себе Наполеоном. Це твердження, звичайно, є хибним, однак хворий цілком переконаний, що воно відповідає дійсності і не має наміру дезінформувати інших, тому його репліки не можна трактувати як обманні [20, c. 39–46]. У зв’язку з цим ключовим моментом, на наш погляд, є відрізнення від неправди так званих «хибних переконань», що надто складно піддаються виявленню в поведінці, змісті висловлювань чи фізіологічних реакціях.

За Ю. Холодним, обман – це напівправда, що провокує людину, яка сприймає її, на помилкові висновки з вірогідних фактів. Повідомляючи певні істинні факти, суб’єкт обману навмисно приховує інші, що є вагомими для розуміння дійсного стану речей. Обман виникає тоді, коли відбувається зіткнення особистих інтересів і моральних норм і коли досягнення бажаного іншим шляхом для того, хто використовує обман, є занадто складним або неможливим [14].

В. Знаков переконаний, що обман є напівправдою, спрямованою на обманні очікування, і не містить брехні. Суб’єкт повідомляє певну частину правди, розраховуючи, що об’єкт впливу зробить висновки, вигідні для першого. Виходячи з правдивої, однак неповної інформації, об’єкт обману прогнозує найбільш імовірний, на його думку, розвиток подій, а суб’єкт, у свою чергу, діє іншим чином, не виправдовуючи очікувань. За В. Знаковим, в основі обману лежить спрямування мислення об’єкта на актуалізацію знайомих ситуацій [5; 6]. Виходить, що завдяки спрацюванню власних механізмів аперцепції, об’єкт обману є одночасно і його співучасником.

На противагу В. Знакову, В. Кузнєцов уважає неправду не лише за інструмент, а й за єдиний елемент обману, коли люди під час спілкування повідомляють дані, відмінні від того, що вони насправді думають, відчувають, знають із метою виробити в об’єкта помилкове судження, неправильне уявлення про дійсність, яке потім використовують у своїх корисливих цілях [10]. Як бачимо, Кузнєцов визначає як основні особливості обману свідоме викривлення дійсності і наявність егоїстичних намірів. Тут постає вже не напівправда, як у більшості дослідників, а саме свідоме передання хибних відомостей.

Аналізуючи різницю між поняттями неправда, вербальна неправда та обман, Г. Грачов і І. Мельник зазначають, що під обманом найчастіше розуміють процес, дію. Поняття ж «вербальна неправда» насамперед застосовують як оцінку інформації, що не викликає довіри. На противагу В. Знакову, який вважає напівправду за інструмент обману, Грачов та Мельник розглядають її як один із методів дезорієнтування об’єкта впливу та використовують як інтегративний термін «нещирість» у розумінні цілеспрямованого спотворення дійсності суб’єктом [3; 5; 6].

Є. Ільїнова визначає обман як нещиру поведінку, що поєднує вербальні та авербальні дії. При цьому термін «обман» охоплює різноманітні аспекти нещирої поведінки: навмисне відхилення від істини, виявлене у вербальній діяльності або порушенні обіцянки; ненавмисне викривлення правди, виражене в немовній формі (наприклад, обман зору). У першому випадку явище спотворення інформації розглядається в контексті суб’єкт-об’єктної взаємодії, з урахуванням корисливих намірів суб’єкта. У другому – як прикре непорозуміння [7]. Згідно з описаним поглядом, значення спотворення інформації слід розглядати в контексті конкретної ситуації, ураховуючи учасників та умови виникнення, що, на наш погляд, є доречним зауваженням і служить більш точному розрізненню ситуацій обману.

Д. Дубровський стверджує, що обман є засобом захисту і реалізації інтересів як окремих осіб, так і груп, класів, народів і держав. Обман, за Дубровським, можна розглядати і як функцію соціального інституту. Він може служити однією з форм прояву соціальних суперечностей, виражаючи егоїстичне відособлення, конкуренцію та всілякі способи досягнення власних інтересів і цілей за рахунок інших людей або всупереч їхньому бажанню. «Одна з найважливіших функцій обману полягає в тому, що він здатен забезпечувати можливість збереження наявних комунікативних структур в умовах розбіжних або практично несумісних інтересів» [4, с. 40]. Знову ж таки спостерігаємо трактування спотворення інформації з позиції його соціальних функцій, у ролі регулятора суспільних процесів.

С. Волтерс у визначенні поняття обман виділяє три обов’язкові чинники або умови: вибір, можливість і здатність. Вибір є одним із ключових чинників будь-якого обману, коли людина думає або відчуває, що їй потрібно утриматися від повної і цілковитої правди. Причини можуть бути різними – від бажання отримати певні моральні або матеріальні вигоди до страху покарання чи втрати. Однак будь-який прояв спотворення інформації, за Волтерсом, є свідомим процесом. Рішення обманути когось приймає виключно сам виконавець обману. На думку дослідника, людини практично ніколи не примушують до спотворення інформації за винятком екстремальних ситуацій, тому рішення застосувати дезінформацію є свідомим та обдуманим.

Єдиним фактором, що може піддаватися контролю, є можливість обману. Створення несприятливих умов для реалізації дезінформації, збільшення покарання при викритті робить спотворення інформації позбавленим сенсу, а отже зменшує імовірність того, що суб’єкт скористається нагодою викривити дійсність. [13, с. 20–23].

Здатність людини спотворювати інформацію, до того ж робити це якісно, на думку Волтерса, повністю залежить від комунікативних навичок та інтелекту. При цьому комунікативність людини визначає не частоту застосування нею дезінформації, а якість виконання [13, с. 20–23]. Такий підхід підкреслює відповідальність суб’єкта обманного впливу, акцент зроблено на особистості виконавця обману. На нашу думку, це робить неповним бачення ситуації, оскільки не враховано особистісних характеристик того, на кого спрямовано дію хибного повідомлення.

Вербальна неправда, за Ю. Холодним, – це вислів, що ґрунтується на помилковому судженні того, хто говорить, або на його неповному знанні того, про що він говорить. На відміну від обману, комунікатор не приховує відомої інформації і не має на меті нічого іншого, крім передачі повідомлення, що містить неповну або викривлену інформацію [14]. Як бачимо, у визначенні вербальної неправди автор ураховує не лише спосіб передачі повідомлення, але й знання суб’єкта про хибність інформації, яку він передає.

В. Знаков стверджує, що неправда – це вербальне повідомлення, яке ґрунтується на неправильному судженні, неповному знанні або жартівливому намірі. При цьому хибність повідомлення може бути як усвідомленою, так і неусвідомленою суб’єктом, однак у нього немає наміру за допомогою передачі викривленої інформації ввести в оману іншого або здобути вигоду за його рахунок [5; 6]. Таке бачення передбачає усвідомлення суб’єктом хибності інформації, що передається, однак для класифікування явища як «вербальна неправда» потрібен брак егоїстичного наміру ввести в оману партнера по комунікації.

Отже, феномен викривлення дійсності в спілкуванні становить значний інтерес для дослідників. Варто, зокрема, звернути увагу на функціональне значення та регулятивну роль спотворення інформації в міжособовій взаємодії. Виходячи з вищесказаного, спотворення інформації можна класифікувати згідно з різними характеристиками. Так, найчастіше поділ відбувається за наявністю або браком егоїстичних намірів; за способом подачі інформації; за нормативною підтримкою викривлення дійсності тощо. Незважаючи на різницю в підходах до вивчення феномена спотворення інформації в міжособовій взаємодії, дослідники насамперед підкреслюють необхідність урахування конкретної комунікативної ситуації та особливостей стосунків учасників, їхніх особистісних характеристик.

Література:

  1. Васильченко А.С. Прагматика лжи в современной коммуникации / А.С. Васильченко, А.А. Шунейко // Международный журнал экспериментального образования. – 2010. – № 4. – С.42–43. 10
  2. Гавричко В.О. Про психологічну природу висловлення неправди як вчинку / В.О. Гавричко // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 1997. – №4. – С. 113–114. – (Психологія). 18
  3. Грачев Г. Манипулирование личностью: организация, способы и технологии информационно-психологического воздействия / Г. Грачев, И. Мельник. – М.: Эксмо, 2003. – 384 с. 21
  4. Дубровский Д.И. Обман: философско-психологический анализ / Д.И. Дубровский. – М.: Канон-плюс, 2010. – 336 с. 28
  5. Знаков В.В. Неправда, ложь и обман как проблемы психологии понимания / В.В. Знаков // Вопросы психологии. – 1993. – № 2. – С. 9–16. 35
  6. Знаков В.В. Понимание субъектом правды о моральном проступке другого человека: нормативная этика и психология нравственного сознания / В.В. Знаков // Психологический журнал. – 1993. – Т. 14, № 1. – С.32–43. 39
  7. Ильинова Е.Ю. Манипулятивность вымысла в русском языковом сознании / Е.Ю. Ильинова // Русистика. – К.: ВПЦ Киевского ун-та, 2008. – Вып. 8. – С. 36–40.
  8. Исайчев Е.С. Диагностика скрываемой информации на основе анализа когнитивных вызванных потенциалов мозга человека / Е.С. Исайчев, С.А. Исайчев, А.В. Насонов, А.М. Черноризов // Национальный психологический журнал. – 2011. – № 1(5). – С. 70–77. 49
  9. Крогиус Н.В. Правда о лжи: проблема рефлексии / Н.В. Крогиус // Известия Саратовского университета. – 2009. – Т. 9 (Философия. Психология. Педагогика, вып. 3). – С. 105–110. 62
  10. Кузнецов В.В. Психология взаимопонимания. Неправда, ложь, обман / В.В. Кузнецов. – СПб.: Питер, 2008. – 288 с. 63
  11. Потеряхин А.Л. Определение и роль обмана в межличностном и деловом общении / А.Л. Потеряхин // Профілактика психологічного насильства і маніпулювання свідомістю та розвиток критичного мислення в молодіжному середовищі:матеріали міжнар. наук.-практич. конф. (27–28 травня 2004 р., м. Київ) / гол. ред. М.М. Слюсаревський – К.: Укр. центр політ. менеджменту, 2005. – С. 143–151. 85
  12. Свинцов В.И. Заблуждение, ложь, дезинформация: соотношение понятий и терминов / В.И. Свинцов // Философские науки. – 1982. – № 1. – С. 76–84. 87
  13. Уолтерс С.Б. Правда про ложь / С.Б. Уолтерс; [пер. с англ. Т. Новиковой]. – М.: Эксмо, 2010. – 272 с. 97
  14. Холодный Ю.И. Полиграфы («детекторы лжи») и безопасность. Справочная информация и рекомендации / Ю.И. Холодный. – М.: Мир безопасности, 1998. – 96 с. – (Серия «Библиотека полиграфа»; вып. 1). 106
  15. Шкуратова И.П. Понимание девушками мотивов своей лжи в межличностном общении / И.П. Шкуратова, Е.Л. Крикало // Психология сознания: современное состояние и перспективы: (материалы 2-ой всеросийской науч. конф. 29 сентября-1 октября, г. Самара). – Самара: ПГСГА. – 2011. – С. 337–339. 115
  16. Экман П. Психология лжи / Э. Пол; [пер. с англ. Е. Бойко, Н. Исупова, Н. Мальгина и др.]. – [4-е изд.] – СПб.: Питер, 2010. – 288 с. – (Серия «Мастера психологии»). 119
  17. Alpert G.P. Lies, True Lies and Conscious Deception: Police Officers and the Truth /G.P. Alpert, J.J. Noble // Police Quarterly. – 2009/ – Vol. 12, No. 2, pp. 237–254. 122
  18. Bond C.F. Individual differences in judging deception: Accuracy and bias / C.F. Bond, B.M. De Paulo // Psychological Bulletin. – 2008. – Vol. 134, pp. 477–492. 128
  19. Coleman L. True Lies: Collusion, Evasion, and the Assignment of Responsibility in Cases of Misrepresentation / L. Coleman // Cultures of lying: theories and practice of lying in society, literature, and film; Jochen Mecke (ed.). – Galda+Wilch Verlag, 2007. – pp. 47–69. 134
  20. De Paulo B. Telling Lies / B. De Paulo, R. Rosenthal // Journal of Personality and Social Psychology. – 1979. – Vol. 37, No. 10, pp. 1713–1722. 137

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *